Max Ischenko

Tatarigami про парелелі між війною в Судані та Україною:

У жовтні 2025 року, після приблизно 18 місяців облоги, RSF захопили Ель-Фашер, останній великий опорний пункт урядових сил у Дарфурі. Захоплення міста супроводжувалося масовими стратами, вбивствами цивільних, зокрема тих, хто намагався втекти, сексуальним насильством та іншими звірствами. Лише ООН задокументувала понад 6 тисяч убивств лише за перші три дні наступу й наголосила, що реальна кількість загиблих є значно вищою.

І далі:

Але стратегічна важливість події й те, наскільки сильно вона емоційно зачіпає пересічну людину в іншій частині світу, це різні речі.
(..)
Міжнародна підтримка може бути критично важливою, але жодна міжнародна організація чи іноземна держава не має механізму, який автоматично гарантує порятунок країни лише тому, що вона стала жертвою агресії.

Цитата в заголовку це, звісно, не він, це вже realpolitik

Влітку нас лякали важкою зимою, але виявляється, до неї ще треба дожити.

Джерело The Economist з українських спецслужб каже про "тисячі" реактивних дронів та запас балістики які накопичила р-сія, щоб використати "у наступні два місяці."

Знайомі говорять, що знайти житло на зиму у Львові чи в принципі десь на Західній майже неможливо та/або дуже дорого.

В школі проводять опитування щодо навчання онлайн - для тих, хто поїде з Києва - а деякі пропонують навіть ще більш радикальні ідеї, типу перевезення школи в Ужгород.

ДОУ відмінив офлайн івенти на осінь, залишив варшавський Wawtech у листопаді та (сюрприз) у грудні. Коментарі на форумі чи у дев чаті Джина це суцільна помиральна яма.

То що робити?

Щойно дочитав неймовірний East of Eden Стейнбека, напевно тепер один з моїх фаворитів американської літератури. Ось у нього чудовий параграф про війну, переклад Некряч та chatGPT:

Тоді ми зрозуміли, що війна – це не стрімка героїчна атака, а довга, неймовірно складна справа. У ті зимові місяці ми занепали духом. Початковий запал уже згас, а впертої витривалості, якої потребує довга війна, ми ще не набули.

Take one day at a time, I guess.

Вітаю, ви відкрили рівень hard-

Якби ми жили в симуляції, то можу уявити, що такий банер нас би зараз привітав. Або "Welcome, crawler!", як це було в DCC.

Зараз читаю Four Thousand Weeks Букермана, де автор каже, що наш час на цій Землі обмежений, зробити «все» неможливо і треба шукати відповіді, що важливе саме для себе і на цьому зосередитись.

Що робити, коли горизонт планування чотири тижні, а не чотири тисячі він не каже, але думаю головна думка залишається.

Мені допомагає Ren (ось це, це і це). Написав на їх контактну адресу на сайті, запросив в Україну. На відповідь я не очікую, але нехай. Краще зробити щось, ніж нічого.

А ще думаю треба шукати як підтримувати один одного, не намагатися пережити це наодинці. Як у власному житті, так і через платформи, які у нас є – ДОУ та Djinni.

Продовжуючи музикальну тему.

Коли я вчився в універі музика була великою частиною мого життя. Касети BASF, на які просиш знайомих щось записати або переписуєш за гроші в точках звукозапису. Магазин з роздруківками. Касета в плеєрі по колу і прогулянки по колу по бульвару Пушкіна чи вул. Університетській.

Потім потроху музика зникла, замість неї були подкасти, серіали і просто доросле життя. Зараз не можу сказати, що я до неї "повертаюсь", але іноді так.

Особливо формат reaction video, де експерт чи просто ведучий розбирає трек і дає своє реакцію. Може це трохи тупо, як закадровий сміх в сіткомі. Нехай. Допомагає мені розслабитися та законектитись зі своїм емоційним станом. І слухати знову музику.

Тому ось, хочу пошарити і вам один трек з реакцією.

У нас на кухні є чайник Xiaomi. Хороший чайник. Працює вже років пʼять, швидко, без нарікань. Все було добре, поки не зʼявився новий челендж.

Влітку я підсів на китайські чаї, всі ці золоті брови равлика, червоні халати і космічні танці дракона, особливо ось цей. Вони вимагають більш контрольовану температуру заварювання, яку наш Xiaomi не вміє, принаймні якщо ти не хочеш вступати в компартію Китаю.

І так, у Xiaomi є більш просунуті моделі з термостатом - і вкраденим у Fellow дизайном - я просидів пів години з chatGPT і майже замовив собі такий, але якимось чином втримався. Неймовірний рівень самоконтролю й дисципліни, я знаю.

Покопавшися в завалах під плиткою знайшов старий кухонний термометр – виявляється можна опустити щуп в мій не-електричний чайник з носиком для V60 і все працює і купувати нічого не треба.

Тож до чого це я?

Кожен раз, коли ти думаєш, "о у мене є проблема, треба знайти що купити, щоб її вирішити" іноді це створює нові проблеми, які не факт, що кращі за попередні. Як жарт про regexp.

Не бути рабом речей це крута навичка, треба вчитися.

Як каже Брукс, Things are there to be used, not loved. Love reserved for people.

На нашому офсайті у травні я казав команді, що хочу піти в сабатікал і що думаю почати пісати фікшн. Ну шо, в сабака-тікал я пішов, навіть написав декілька коротких оповідань. І застряг.

Виявляється, читати набагато цікавіше ніж писати, стільки офігєнних книжок вже написано. Я тільки закінчив Dungeon Crawler Carl, проковтнув From Strength to Strength та Song of Achilles і зараз читаю East of Eden. Неможливо відірватися.

Тому карʼєра письменника поки on hold, шукаю далі.

Головне, щоб не авто.

Говорили вчора з друзями про машини, Jeep в тому числі. А сьогодні зранку побачив на вулиці рожевий Рубікон і зʼявилась ідея для розсилки.

Деякі авто вони є тим, що ти бачиш–і не намагаються бути чимось більшим.

Або меншим.

Вони знають для чого (для кого) вони створені, що від них очікують. Їх задача максимально зрозуміла–гарно виконувати свою роль. Інші ж авто більш sophisticated, намагаються догодити зразу усім–або принаймні більш широкому колу людей і сценарієв.

І цей другий клас авто на перший погляд більш привабливий, більш раціональний вибір. Ось тобі кросовер- і по місту їздить, і в ліс, і на бордюр застрибне! і місця для речей вдосталь! і гібрид для економії! Все і зразу. Так, можливо кожна з цих окремих задач не 10/10, але: одне паркомісце, одна страховка і ціна як за одне авто, а не три.

Авто ж першого класу вони як цей Wrangler- 10/10 в одній ролі і купа компромісів з рештою, які ти готов пробачити або навіть не помічаєш, бо в захваті від іншого.

І я зрозумів, що для мене краще купа компромісів і один 10/10, а не 8/10 в усіх ролях. Та й 8/10 по всім не буде, буде один-два, а решта 7/10 або гірше.

Писав про машини, але здається для пошуку людей ця порада теж підходить. 🤷‍♂

Cьогодні зранку я зайшов в кафе біля дому на сніданок і слідом за мною зайшов один з наших українських стендаперів, досить відомий. Як тільки він сів, компанія за сусіднім столиком почала озиратись на нього і говорити між собою пошепки, напевно впізнали.

Мене теж колись впізнавали на вулиці й підходили вітатись–добре, що це в минулому. Можливість спокійно ходити по вулиці чи сидіть десь на відкритій веранді кафе дорого коштує.

Повертаючись до книжки.

Брукс згадує одного з монахів Середньовіччя і його чотири "substitutes of God", які шукають люди.

Ось вони:

• Money (гроші)
• Power (влада)
• Pleasure (насолода)
• Honor або Fame (визнання)

Він також пропонує зіграти в міні-гру: оберіть одну з цих чотирьох, яка вам найменш до вподоби або ту, від якої ви можете (легко) відмовитись. І повторіть це двічі, поки не залишиться один вибір.

Варіант, який залишився, це ваш особистий "substitute of God". У мене це напевно гроші гг. Але трюк в тому, що тут немає правильної відповіді. Що ми насправді хочемо, так це бути щасливим*, а ці штуки можуть більше заважати, ніж допомагати.

І так, формулювання "бути щасливим" у кожного своє, для когось це сидіти біля телевізора з друзями, для когось рятувати тваринок, для когось родина, для когось пошук сенсу.

Напевно пойнт цього списку у тому, щоб нагадати собі, що це не те, що ти насправді шукаєш і змусити себе заглянути глибше і знайти відповідь.

Peace.

Памʼятаєте перший сезон The Crown? Епізод, в якому королева-мати пише листа майбутній королеві Єлізаветі. The crown (..) must win. The crown must always win.

З ринками ситуація схожа.

Ти можеш або створити продукт, який задовольнить потреби ринка краще, ніж твої конкуренти або поступитися місцем тому, хто зможе. Ти не можеш перемогти ринок.

Був колись (та і є зараз) сервіс Gumroad, який допомагав авторам продавати pdf чи подібні digital assets в інтернеті. Здається я навіть купував там The Mom's Test або іншу книжку.

Ось графік їх зростання до 2019 року:

Виглядає як майже лінійне зростання, хоча насправді проєкт ковбасило ого-го. Декілька раундів інвестицій. Звільнення. Нові найми. Знову звільнення. Фандрейз від користувачів. В якийсь момент фаундер навіть залишився сам, з декількома парт-тайм контракторами в Індії – але по графіку цього й не скажеш. :)

Словами фаундера: не важливо, наскільки у вас класний продукт чи як швидко ви додаєте нові фічі, ринок визначає траєкторію вашого росту.

Це може звучати наче від вас нічого не залежить, але це не так. Бо обираєте ринок для вашого продукту ви самі і ви можете це змінити, наприклад фокусуючись на певному сегменті користувачів, географії чи способах його використання. Але.

Якщо ви знаходитесь на ринку що падає, ви можете або шукати новий ринок, що зростає або готуватись падати разом, може трохи швидше або повільніше. Перемогти ринок і змусити його зростати буде дуже важко.

Ринок завжди перемагає.

P.S.: Gumroad програв, бо зʼявилися нові конкуренти, типу Lemon Squeezy або навіть Stripe, яку вирішували ту ж проблему краще і дешевше.

Прочитав оце цікаву (для мене) книжку From Strength to Strength, де автор намагається пояснити чому люди в 50+ намагаються пере-знайти себе і його поради на цю тему.

Ну-ну.

Теж про думаю в своєму сабака-тікале. Відповіді поки не знайшов, самому цікаво. Але як завжди, наше его наш найбільший ворог.

P.S.: Сподобалась його версія маранасаті-медитації, про професійну смерть. Переклад від ChatGPT/Claude, з моїми стилістичними правками.

1. Я відчуваю, як мої здібності згасають.
2. Близькі мені люди помічають, що я вже не такий гострий розумом, як був раніше.
3. Інші люди отримують суспільну й професійну увагу, яку отримував я.
4. Мені доводиться робити менше і кидати речі, які колись давалися легко.
5. Я більше не здатен працювати.
6. Багато людей, яких я зустрічаю, не впізнають мене і не знають про мої досягнення.
7. Я ще живий, але у професійному сенсі я ніхто.
8. Я втрачаю здатність висловлювати свої думки та ідеї людям навколо мене.
9. Я помер і про мої досягнення більше ніхто не пам’ятає.

(пояснення від Claude): Маранасаті це буддійська практика усвідомлення смертності. Тут вона розтягнута на градієнт: не просто «я помру», а покрокове проживання втрати професійної значущості ще за життя.

Сенс не в тому, щоб себе залякати, а в тому, щоб перестати боятися.

Ми провели ДОУ Пікнік - алілуйя! - і я дочитав восьму книгу Dungeon Crawler Carl. Що далі не знаю, продовжую шукати себе. Книжку не пишу, саба-ка-тікал. Зачепив цей трек, слухаю його вже тиждень.

Давно я щось не писав про книжки. :)

Зараз читаю ось це:
Dungeon Crawler Carl (Amazon)

Безумний мікс Автостопом по Галактиці, Wizard of Oz і 1984. Прибульці знищили 99% населення Землі, а решту загнали в лабіринт й ведуть онлайн-трансляцію, продають sponsorships і роблять ставки.

З одного боку, багато гумору і абсурду, з іншого – герої, які опинилися в складній ситуації не з власної волі і хочуть не просто вижити, а й помститися. Щось нагадує, правда? You will not break me.

Можливо допоможе комусь відволіктися від постійних тривог. Є в підписці по Kindle-unlimited.

P.S.: Аудіо-версія​, кажуть, взагалі космос!

Вже більше двох місяців, як я не ходжу на командні дзвінки, майже не заходжу в Slack і не приймаю участі в плануванні чи пошуку людей в команду.

Що я роблю замість цього?

Та нічого.

Читаю, дивлюся Netflix/MEGOGO, проводжу час з родиною. Пʼю каву. Гуляю.

Класно, і це власне і лякає. Лякає, що мені подобається нічого не робити. А шо Макс, якщо це вже все? Не саббатікал, а просто пенсія. So long, and thanks for all the fish.

І чи взагалі окей бити баклуші і читати цікаві книжки, коли йде війна?

На друге питання у мене немає відповіді. А на перше-

Вийти "на пенсію" можна було у 2012 році, ДОУ заробляв достатньо вже тоді. Потім робив Джин, тому що хотілося. Зараз хочеться нічого не робити і напевно це ок. Думаю можна собі дозволити півроку потупити, перш ніж панікувати.

Peace.

Після розсилки вчора про ​write, don't mediate​ мені скинули посилання на ​розмову з Вікторією Кравченко​ про дефолтні мережі мозку, в тому числі. Дякую, Іра.

Ідея в тому, що мозку потрібен час на обробку/сортування інформації і коли ми зранку відкриваємо новини або ФБ, то ми цей час крадемо. Ранкова кава норм, якщо ти в цей момент не в телефоні.

Я початився трохи з chatGPT про дефолтні мережі мозку і потім перейшли на тему чому книжка, а не стрічка новин. Хороше пояснення, ​краще ніж у мене​.

Читання це world building.

Книжка змушує генерувати образи.

Коли читаєш:

"На схилі стояв старий будинок..."

Мозок сам добудовує картинку, голоси, запахи, погоду.

У стрічці все вже готове: фото, відео, музика, субтитри. Тобі потрібно значно менше внутрішньої роботи.

Саме тому після години читання люди часто відчувають приємну втому, а після години нескінченного скролу — дивне виснаження без відчуття, що зробили щось змістовне.

Є такий жарт, що всі біди людства від того, що a man can't be left alone на півгодини в пустій кімнаті -- chatGPT підказує, що це Блейз Паскаль.

Але можливо навпаки.

Тому я намагаюся кожен ранок відкрити ноутбук, відкрити редактор, запустити таймер на 15 хвилин і писати. Сидіти, дивись на екран, записувати свої думки. Іноді з цього виходить текст для блога, зазвичай ні. Але воно все одно якось працює. Краще ніж медитація.

Важливо робити це first thing in the morning, до того як перевірив пошту, новини, пуші на телефоні і тд. Дати шанс думкам з твоєї підсвідомості піднятися наверх.

Хтось називає це journaling, хтось ні. Прогулянки теж непогано працюють, але записувати незручно. :) Головне - дати собі можливість побути наодинці зі своїми думками.

Sit.
Think.
W r i t e.