Найкращий день

Published on June 11, 2026

Коли хтось запитає про ваш найкращий день життя, що ви згадаєте?

Якщо ви схожі на мене, то можливо й не захочете бути до кінця відвертим.

По-перше, щоб не наврочити, а по-друге, це таке питання, відповідь на яке може розказати і про вас багато. Занадто багато. Плюс трошки депресивно від думки, що твій "найкращий" день вже у минулому і байдуже, скільки тобі років.

Моя дружина напевно сказала б, що відокремлювати один день неправильно, бо це автоматично принижує всі інші. І кожен з них важливий і по своєму необхідний, навіть якщо в той момент нам так не здається.

День весілля?

Точно ні.

Весілля це вже done deal. Це коли ви сидите в літаку, який готується на зліт. Так, є кілька хвилюючих моментів під час зльоту, але вся підготовка й мандраж були раніше. От і для мене більш значущим був день, коли я зробив пропозицію (звісно, в бібліотеці!), а також день, коли я просив руки у її батьків. У тата, якщо точніше.

Вони жили у будинку, який колись побудували чи то французи чи то бельгійці для своїх інженерів. Спочатку це був одноповерховий будинок на дві квартири, але після війни німецькі військовополонені добудували другий поверх і будинок поділили на шість квартир. Деревʼяні сходи, що вели до їх квартири на другому поверсі.

Кухня, перебудована з літньої веранди, з великим круглим столом, де всі збиралися на сніданок чи обід, попити чаю ввечері або готувати консервацію. Стелі під три метри -- памʼятаю це перше, що мене вразило. Корабельний штурвал на стіні. Його потім передали нам до Києва, коли стало зрозуміло, що назад вони вже не повернуться.

Тато сидів в іншій кімнаті, в залі.

В кутку стояв круглий стіл, який накривали на "серйозні" свята, як от день народження чи Новий Рік. З протилежного боку – болгарський меблевий гарнітур, по центру тумба з телевізором та відеомагнітофоном. Диван і крісло в червоному оксамиті. У стіни між столом й диваном було втиснуте розстроєне піаніно – для "вайбу", як сказали б зараз. На гарнітурі і в тумбі під телевізором лежали мушлі та різні дрібниці, які тато привозив із закордонних рейсів, він багато років працював судовим лікарем на флоті.

В мене й досі купа фото на телефоні цих інтерʼєрів - святкування, діти грають на підлозі, дуріють або читають новорічні вірші. Родина за накритим столом. Ялинка. Тости.

Я не згадаю, що саме я тоді казав, але суть зрозуміла. Прошу руки вашої доньки, обіцяю, що вона буде щаслива зі мною. Майбутня наречена з мамою чекали на кухні, поки закінчиться наша "чоловіча" розмова. Напевно, він питав мене про наші подальші плани. Це взагалі був його стиль – ставити питання, а не давати порад чи казати, що робити.

Він мріяв бути лікарем і після армії пішов в медінститут, куди вступив з третьої спроби. Коли робив пропозицію, родина нареченої казала: «Людочко, нащо тобі той хуліган?» Переконав. Родина була для нього на першому місці, завжди. Родина і друзі, яких він, здається, мав в будь якому куточку світу.

Мама моєї майбутньої дружини працювала інженером-конструктором на металургійному комбінаті. ПКБ – проєктно-конструкторське бюро, де вони проектували різні блоки, елементи та механізми для виробництва. Десь має бути фото, дружина з молодою тоді мамою, поруч зі своїм робочим місцем і ряди кульманів на фоні.

Після весілля ми поїхали в Крим.

У родичів була квартира у моря, де можна було пожити безкоштовно. Я ходив в інтернет-кафе, розсилав резюме і намагався запланувати співбесіди після повернення. У нас було двісті доларів, які нам подарували на весілля, з яких ми витратили десь пʼятдесят, а решту повезли назад -- якщо знайду роботу в Києві, ці гроші знадобляться для оренди.

Я був в Києві, на роботі, коли подзвонив тато і повідомив, що дружина народила, все добре. Я приїхав десь за день чи два і ще встиг на виписку. Є фото, де ми стоїмо на сходинках пологового, я тримаю доньку і ми вдвох дивимось на неї і посміхаємось.

Найкращий день?

Можливо.