Клебан-Бик

Published on June 5, 2026

"Центр був вимощений тротуарною плиткою, діяли книгарня братів Гам та готель."

Кожне літо в дитинстві я проводив у селі.

Були, здається, ще якісь поїздки на море, але їх я мало памʼятаю.

Памʼятаю міст через Клебан-Бик, дорогою на Леонідівку.

Міст був метрів сорок завдовжки, підвісний, металевий. Шкода, що немає фото, бо міст був епічний. Прямокутні листи металу, приварені до каркаса моста, частково повідривало. Вони хиталися й місяцями мали зазори по десять-двадцять-тридцять сантиметрів. Для велосипеда норм, але машиною там їздили хіба що місцеві, решта не ризикували.

А під мостом річка. Неширока і досить стрімка. Батько розповідав, що в його дитинстві вони з пацанами ходили туди купатися й ловити рибу. У моєму дитинстві риби там не було, та й купатися мало було охочих: фенольний завод поруч. Краще на водосховище, але ми зазвичай їздили на ставок за Сухою Балкою. Він ближче.

Ще памʼятаю шовковицю.

У мене були свої улюблені "точки", дві або три. З однієї могли вигнати, якщо хтось був вдома, але це хіба додавало настрою. Одне з дерев стояло біля дороги і знизу його обʼїдали, але якщо залізти на гараж, а звідти на дерево, то ягід було просто море.

Ну і звісно магазин. До сільпо (з маленької літери) було десять хвилин на велосипеді, але там зазвичай нічого не було. Як і грошей у мене. Коли треба було зателефонувати батькам, ми з дідом їхали машиною в Торецьк і тоді обовʼязково брали морозиво в магазині поруч. Але це було нечасто – "чого їм дзвонити, приїдуть розкажеш".

Ще була школа, де вчилися мої батьки. Мама навіть попрацювала там кілька років, після педінституту. Кладовище. Залізнична станція, де зупинявся "наш" потяг з Костянтинівки. "Наступна станція – Фенольна".

Хату батькових батьків памʼятаю гірше, вони померли рано. Був комод з іконами і стіл, за яким я будував доміки з карт. Грати ними не дозволяли, вже не памʼятаю чому. Весь двір був заплетений виноградом, а на вулиці стояла вишня з черешнею, обидві неймовірно солодкі. Або принаймні такими здавалися.

Коли мені було років сім, на виїзді з села відкрили меморіал радянським воїнам. "Братська могила радянських воїнів Південного фронту." Памʼятаю, що ми з дідом були на відкритті. Меморіал і зараз можна побачити на Google Street View, випадково зберігся на панорамному фото.

Про війну дід нічого не розповідав. А може розповідав, але я не памʼятаю.

Хати на нашій вулиці будували самі. Власне вся вулиця побудована після війни, сусіди будували свої будинки разом, по черзі. "Вулиця 8-го березня, будинок 9".

Молоді в селі майже не було, всі більш-менш нормальні розʼїхалися туди, де була робота. Залізне, Торецьк, Зайцеве, Щербинівка. Горлівка. Залишились ті, хто вже ніде не працював, працював на власному подвірʼї або пиячив.

Сусід праворуч жив сам, іноді до нього приїжджали діти з внуком. Здається мій троюрідний брат чи шось таке. Родичів по селу у нас було достатньо, просто ми були не дуже в плані родинних звʼязків. У сусідів ліворуч жила дівчина, яка мені тоді подобалась. Але вони теж переїхали.

Через городи знизу сусіди тримали пасіку. Памʼятаю приходиш до них у гості, ставлять перед тобою глибоку тарілку, наливають меду аж до краєчків і дають шмат хліба: їж.

У паспорті тата місце народження: селище Нью-Йорк, Сталінська обл. Перейменували у 1951-му, бо капіталістичний топонім не годиться радянському Донбасу, хоч і смт. Та й для чого радянському громадянину знати історію німецьких колоністів-менонітів чи про банківську контору Пітера Діка. Зайве.

Дивно читати зараз назви цих вулиць. вул. Козацька, Комсомольська, Молодіжна. Це одне перехрестя. Навіть Нова Пошта встигла там зʼявитися, але цього я вже не памʼятаю. Автовокзал памʼятаю і морозиво, в магазині напроти.

Зовсім поруч, якщо дивитися по карті, Білокузьминівські крейдяні гори. Пейзаж, що захоплює подих: білі скелі посеред степу, а навколо лише безкрайні поля, синє небо й вода. Тільки погляд тягне вниз по карті, назад, у село.

На супутникових знімках жодної цілої хати.